| |
Перед
нами вірш геніального
Поета.
Нам не треба заплющувати
очі, щоб ясно побачити до
болю знайому осінню дорогу,
шалений вітер, мокрі гриви
коней…
Вірш проникає в тебе,
стискає серце тугою
впізнавання. Він
співзвучний твоїм
відчуттям, викликає
знайомі образи місцини, де
ти народився, що ти сам
бачив.
Це те життя, яким ми живемо,
правда, яку ми знаємо.Вірш міг бути
написаний і на початку
цього сторіччя і сьогодні.
І тільки в останніх його
рядках чути часи ГОЕЛРО,
сповнені нездійсненних, як
ми розуміємо тепер,
сподівань одуреного
народу на швидке і повне
всезагальне щастя.
Вірш співзвучний
сьогоднішньому настроєві,
напряму думок… Це відгук
на те, що відбувалося тоді,
і геніальне передчуття
того, що відбувається
сьогодні в нашій країні,
вона така й зараз… Те ж і з
народом — хіба що хочеться
сподіватися, що може хоч
стало більше серед нас
скептиків щодо
закоханності в простий
шлях до раю…
Привертає увагу, вражає
досконала виразність
вірша.
Набряклий морок… Навіть
руда пляма, що з'являється
інколи на тому місці, де за
старою пам'яттю мало б бути
сонце, не зменшує відчаю
втрати орієнтирів, тяжкого
почуття безвихіддя, пітьми
шляху, яким йшов. По обрію
підсвідомості майнуло: А
чи…, чи ти не міг часом
заблукати? Вихолоджене
тіло жадає рятівного “солодкого
сну забуття”. Нема сил іти…
Ціною надзусиль штовхаєш
воза далі. І ось… питання ,
якого мозок боявся, яке
постійно гнав від себе…
Вірша написано в селі
Білоцеркві на Полтавщині
восени 1926 року. Через рік
почнуть будувати
ДніпроГЕС…
Івков
Андрій
Надруковано в газеті “ЖУРАВЛИК”
(видавець — Харківське обласне відділення товариства "Просвіта", м.Харків), № 3-4 (березень-квітень), 1997 р.
|
