НА КОНЯХ

На роботу

Точно вже не пригадую — можливо по закінченні четвертого, та, радше, вже після п’ятого класу влітку 1959 року я вперше пішов працювати до нашого колгоспу імені Калініна. Звичайно, ми й перед цим, бувало, усією школою замість навчання проривали навесні на колгоспних ланах соняшник та кукурудзу. Та то була “допомога”, — я ж тепер пішов заробляти.

Я давно вже мріяв про це. Річ у тім, що мій двоюрідний брат Василь — син батькового брата дядька Григорія — паливода, на два роки старший за мене, вже два чи три літа перед тим пас колгоспні телята у лісі на Ріжковій і став поважним “заробітчанином”. Звісно, майже всі гроші, що він заробляв, його батьки витрачали на заміну дірявого одягу та взуття, проте ж і йому щось перепадало. На жаль, я на таку роботу не міг розраховувати, і не тільки тому, що був ще надто малий — Василька влаштовував хтось знайомий, бо потрапити на ту роботу було вельми важко — пастухи та їхні помічники працювали там без зміни і вдень, і вночі ціле літо, тому, як на ті часи, їм добре платили. Ходили до роботи й інші старші хлопці. Вирішальним був авторитет, що вони набули в наших очах. Адже те, що ми на той час ще не працювали, я та інші молодші хлопці нашої вулиці сприймали як власну хибу, якої треба було якнайшвидше позбутися.

То ж тепер і мені вдалося влаштуватися на роботу: я працював кіньми, возив на поле бочку з питною водою. В ті роки на колгоспних полях спекотними літніми днями багато ланок колгоспниць з ранку до вечора сапали довжелезні рядки соняшника та кукурудзи і, певна річ, жадали пити. Велика дерев’яна бочка була прикріплена залізними штабами до задньої частини чотириколісної парокінної підводи без бортів. На дошки перед бочкою ми кидали жмут соломи чи сіна та накривали його піджаком — сидячи на ньому, я правив кіньми. На жаль, ніяк вже не можу пригадати, як виглядав мій найперший прихід на роботу. Звичайно, для новачка спочатку все було дуже-дуже непросто, та з часом я досить вправно опанував потрібні тут професійні навички й секрети.

На роботу треба було виходити наступного ж дня по закінченні шкільних занять, бо пізніше влаштуватися вже було б неможливо. Щоб все ж таки хоч трохи вліті відпочити, роботу ми покидали десь в середині серпня. Не варто навіть обговорювати, хотів чи ні я ходити на наряд та возити воду. Звичайно, це було нелегко, і вставати так рано, і відра важкі підіймати догори перед собою, щоб наливати бочку, і тягати рядками відра з водою, — а доводилося, коли водоносів не було на полі чи у бригадира настрій був зіпсований. Та про бажання тут годі й казати — так мало бути. Як скаковий кінь лише прискорює свій хід та автоматично підлаштовує крок перед черговою перешкодою, щоби правильно і легко здолати її, саме так, мабуть, і я прагнув тоді потрапити на роботу. І мені пощастило.

Десь о п’ятій ранку мама починала будити — та сон був сильнішим за мене. Я ніяк не міг розплющити очі, благав маму дати ще хоч трохи поспати. Ті крихти часу, що мені з такими труднощами вдавалося випрохати, невловно спливали. Ледь долаючи медово солодку дрімоту, продирав я очі і силкувався сяк-так умитися. Далі одягався, снідав нашвидкуруч та прихопивши торбинку з харчами, що вже приготувала мама — босоніж, у червоно-жовтій кратчастій сорочці з короткими рукавами та латаних, трохи куцих штанцях, за плечима на батіжку сіра полотняна торбинка з харчами — йшов вулицями ранкового села на тік до бригади “на наряд”.

Ласкаве вранішнє сонечко ніжно пестило верхівки дерев, м’яко пирскало в заспані очі жмутами барвистих яскравих промінчиків. Птахи давно вже попрокидалися і голосно цвірінькали, дбаючи за свої пташенята. Квітучими, прохолодними зранку вулицями села виходжу до глинища, далі повз колгоспну пилораму та кузню потрапляю на вигін до току. Залишки сну дорогою геть вивітрювалися, десь за чверть до шостої я вже був на місці.

Всі збиралися на колгоспному току коло старої, критої соломою, дуже давно біленої стайні. Надходили до майданчика перед стайнею, віталися, дехто сідав на осяяну яскравим ранковим сонцем довгу лавку, прилаштовану до пошарпаної, витертої нашими спинами стіни. Дядьки виймали махорку, ліпили та розкурювали свої самокрутки, більш заможні курили цигарки, до них приєднувалися й деякі хлопці, що вже теж вважали себе дорослими, трохи обабіч гомінкою групкою гуртувалися жінки та дівчата. В очікуванні бригадира всі жваво, іноді бурхливо, щось обговорювали.

Наряд відбувався хвилин за п’ять до шостої та міг початися і скоріше, що залежало від розкладу завжди заклопотаного бригадира. Не пам’ятаю, як для дорослих, а для нас дітей наймання на роботу відбувалося вранці щодня і тільки на один день. Отже, щоб знову отримати хоча б ту ж саму роботу, всім нам треба було завжди приходити заздалегідь. Бо коли бригадир підходив до гурту, щоб призначити на роботу, ті з нас, хто вчора й давніше отримував роботу, вже знайшли перед цим нагоду мигцем спитати в нього: “Ну так що, я і сьогодні йду туди ж?” Отримавши його згоду, далі вже можна було не поспішаючи починати готуватися до роботи. Кому ж не дісталося сьогодні роботи, нічого не поробиш — треба вертатися додому. Може пощастить завтра.

На стайні

Отримавши наряда, я йшов виводити свої коні зі стайні. На той час більшість робіт у колгоспі виконували кіньми та волами, були спеціалісти й господарство, де їх вигодовували. Тільки кіньми їздили тоді ланами численні об’їждчики, бригадири та обліковець, кінною лінійкою на ресорах послуговувався і голова колгоспу. У голови були найкращі коні, міцні й здорові вони стояли в цій же стайні, конюхи дід Кузьма та дядько Семен гарно доглядали їх, добре годували. Поруч, у одній з вільних загород був відокремлений дошками повний засік вівса для них. Нам на втіху інколи вдавалося потай від конюхів поцупити відерце вівса, щоб підгодувати свої робочі коні, які ми, зрозуміло, жаліли, та конюхи дуже ганяли нас за крадіжку.

До напівтемної стайні з колись біленими стінами через вузеньку закіптюжену шибку ледь пробивається пасмо сонячних променів — від того, як зайдеш знадвору, решта стайні, куди вони не потрапляють, спочатку здається майже непроглядною. Коні стояли обабіч центрального проходу, що мляво освітлювався також деінде зсередини голими, засидженими мухами електричними лампочками.

Я їздив кіньми майже ціле літо, то ж вони, звичайно, впізнавали мене, коли я заходив до загороди. Вітаючи мене, гнідий кінь Макар з білими шкарпетками та ясно-сіра кобила Муська весело замахали хвостами в очікуванні на ласощі. Я подаю їм на долонях трохи зелених солодких стручків щойноскошеного гороху — його везли повз нас до корівника.

Уздовж проходу на стовпах по обидва боки загород висіло причандалля кожного коня — вуздечка та хомут зі шлеями, а також віжки. Батога ж кожен десь діставав або робив сам. Для цього треба було мати смуги шкіри-сириці, щоб сплести з них особливим чином горішню частину батога довжиною десь сантиметрів десять-п’ятнадцать та приладнати до неї через металеве кільце або петлю довгу смугу сириці, прикрашену вгорі китицею. Зробленого батога я прив’язував до вирізаного з висушеної ліщини міцного пужална, яке оздоблював для краси різьбленим на корі орнаментом. За літо пужално так відполірується у твоїх руках, — аж блищить. Батіг мав бути зручним і гарним, він входив до складу тих фундаментальних життєвих цінностей, з якими я почав потроху знайомитися та опановувати у житті. Я вмів гучно ляскати батогом — здіймаєш пужално догори і потім опускаєш його різко вниз так, що хлист виписує звій у повітрі і гучно клацає на кінці. Звісна річ, довший батіг ляскає гучніше, для цього при кінці батога ми зав’язували ще й спеціального вузлика. Без батога у власних очах та в очах інших ти був ущербним — не справжнім. Якщо інколи ставалося так, що він зламався чи ти випадково загубив його, можна було, звичайно, якийсь час поганяти коні виламаною чи вирізаною хворостиною, проте, цього ганебного становища треба було якнайшвидше позбутися.

Спочатку я виносив хомути і клав їх перед своєю підводою поряд з дишлом. Були вони досить важкими, то мені малому доводилося носити їх по одному. Вернувши до стайні, я далі чіпляв на голови коней вуздечки та вів їх до підводи. Спершу я був вимушений їх теж виводити тільки по одному, бо вони майже завжди встигали, під загальний сміх гурту, розбігтися вигоном перед тим, як вдавалося хоча б одного з них запрягти до воза. Та з часом я навчився вдало, як і всі, поводитися з кіньми. З’ясувалося, що коні на диво слухняно роблять самі майже все, що треба зробити при запряганні. То ж дуже було дивно надалі спостерігати, як настирливо мордує якийсь новачок бідну конячину своїми нескінченними марними спробами навісити на неї хомута у тім же положенні, в якому він має бути після одягання. Бігає роздратований за конякою, пнеться з тим хомутом до неба, наражаючись на реготання всіх присутніх, і все даремно. А насправді тут і робити зовсім нічого не треба було — тільки й того, що повернеш хомута розсувною частиною догори та потримаєш його перед коняччиною головою. Решту всього належного кінь зробить сам: і отвір хомута знайде, і голову в нього встромить та хомута на шию собі закине. І просити його про це навіть не треба, не те що кричати на нього.

То ж, поставивши коні перед возом уздовж дишла, навішую та засупонюю хомути, прив’язую їх до дишла і закріплюю шлеї на барках — поперечинах, за які коні власне й тягнуть підводу. Лишається тільки причепити віжки та загнуздати коні. О шостій я вже готовий виїхати.

Маслів колодязь

Повільно прямую вулицею з гори до Маслового колодязя по воду. Колодязь, викладений дубовим зрубом розміром майже два на два метри, був недалеко у яру коло крутої Маслової гори. Інколи ми приходили взимку їздити на лижах та санчатах з цієї стрімчастої гори. Не один шибай зламав тут ребра та руки.
Старий дубовий зруб почорнів від часу та вицвів зовні на сонці. До води десь коло метра — колодязь досить глибокий і завжди повноводий, воду в ньому не вибирали. Біля нього весь час стугонить водокачка, помпає воду до водонапірної вежі на фермі. Вода в Масловому колодязі дуже студена — його сильні джерела б’ють з-під високої гори — як набереш до пляшки, вона одразу пітніє та вкривається краплями. Зуби ломить, коли п’єш її, — тому вона довго буде приємно прохолодною у бочці.
Я підводив коні так, щоб підвода стала впритул до самої стіни колодязного зрубу і прив’язував їх віжками до стовпа. Мені треба прив’язаним до мотузки відром набрати з колодязю та залити до бочки відер тридцять чи сорок води — бочки були різні, від сто п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти літрів, та й не вся вода, на жаль, потрапляла до неї. Раз-пораз кидаючи до колодязя прив’язане мотузком відро, я витягав його і, намагаючись пролити додолу якомога менше води, виливав через горішній прямокутний виріз до бочки. Налив повну бочку — і в поле.
Треба було скрізь квапитися і до колодязю треба було приїхати першим, бо під’їзд до нього був тільки один і тоді доводилося довго чекати, доки заллють свої бочки ті, хто перегнав мене. Та й на поле треба було поспішати, бо їхати іноді було таки далеченько, а сонце швидко бігло небом догори і починало нещадно палити жіночок, що сапали кукурудзу, соняхи чи буряки. То ж затримка бочки з водою була б для них обтяжливою неприємністю, а для мене — серйозною причиною для звільнення з роботи “з вовчим квитком”. Треба було всіляко шануватися, як часто повторювала мені моя мама.
А бувало ж, що прив’язане невдало відро зірветься з мотузки та шубовсть у воду — шукай його тепер. Треба їхати назад до бригади, брати кішку чи багра та діставати відро з дна, якщо вдасться — нового ніхто не дасть, ще й зі заробітку вирахують. Та й коли ж ти тепер встигнеш з водою до поля…
Дорога до поля
Наше рідне село, або, як його називають зараз, селище Дробишево лежить на невисокому пагорбі поміж ярів, що скочуються вниз на південь аж на луки поблизу Дінця. Колгоспні поля розташовані на північ від села, то сонце зранку по дорозі туди завжди світило праворуч. Воно дуже швидко здіймалося догори і починало нещадно пекти, сховатися від нього не було куди, хіба що кепку вдягнеш та до прохолодної бочки голою спиною притулишся — ото тобі і весь холодок. В одязі нам було ще гірше і ми їздили цілими днями голяка, то ж дуже швидко ставали чорними, мов ті циганчата чи чортенята. Лише зуби та очі біліли на наших худеньких засмаглих тілах.
Дорога пролягала повз колгоспний сад — ми встигали іноді хутенько забігти до нього по черешні, коли сторож не бачить.
Звичайно, ми були хорошими дітьми, у всякому разі так про себе думали. Але ж і у гарних дітей не завжди все виходить так добре, як треба, трапляються всілякі неприємності, і великі, й малі. То чопа до бічного отвору заб’єш невдало — приїдеш на поле, глянеш, а бочка порожня, вся вода дорогою витекла та ще й чопа загубив. То дерев’яну накривку не дуже щільно вставиш до горішнього отвору бочки, а тут, як на гріх, конкуренти, щоб випередити один одного та швидше доїхати, перегони влаштували — і мені відставати теж не можна. Та й просто так позмагатися хочеться іноді — чиї коні будуть першими. Хоча, зазвичай, за таку гонитву бригадир, якщо побачить, добрих чортів дасть — і підводу можна розбити та й коні загнати. Але ж його поки що не видно, то хто ж дозволить себе обійти. При обгоні доводилося з’їжджати й обабіч дороги. Женеш коні, мов скажений — ніколи й озирнутися, то ж знову біда, загубив накривку дорогою і півбочки чи більше такої дорогоцінної води витекло на вибоїнах. Та з часом я трохи порозумнішав, до поля їхав спокійніше, коні беріг та без потреби не гнав.
Нагору коні йдуть повільно, не поспішаючи. Цікаво й весело буває, коли кобила з одним чи двома лошатами, хоча з ними, звичайно, додається клопоту. Десь у пшениці, коло самої дороги підпадьомкає перепілка та зненацька з шумом злітає в повітря — мабуть злякалася іржання моїх коней. Далеко вгорі, час від часу пружно вдаряючи крилами, у пошуках комашок виписують кола ластівки. А яке щастя, коли побачиш на пагорбку ласку чи дорогу перед тобою перебіжить зайченя з куцим хвостиком — то вже буде розмов. У нашому житті важливо було бачити все — і перші шпаки, і нору лисиці, і ящірку в траві. Іноді я зупиняв коні, щоб спробувати спіймати кепкою якогось гарного метелика. Бувало що й вдавалося, тоді я знову вилазив на воза і, рушивши з місця, милувався мерехтінням кольорів його чарівних крилець.
У дорозі наодинці я далеко блукав у своїх дитячих думках. Пробував читати книжки, та багато не вчитаєш: дуже вже скоро набридають нещадно пекуче сонце та неймовірна спека. Коли їхав довгою дорогою до далекого поля, чомусь мріялося — от якби цю підводу з бочкою, сіру та безбарвну, розфарбувати у різні кольори: бочку — синьою фарбою, залізні штаби — червоною, а накривку та чопа — жовтою. Самого воза, колеса та упряж мені теж хотілося бачити в якихось ну дуже вже яскравих кольорах — уявляю собі ту крикливо барвисту підводу. До речі, за возом треба було постійно пильнувати — мастити вчасно осі коліс солідолом, мати у дорозі запасні шайби та чеки, на випадок, коли чека перетреться і колесо злетить, адже бувало й таке.
Попереду над дорогою зависнула та гуде зграя мух, її потужне гудіння — безперечна прикмета тепла та літа. Ще не осінь і мухи не дуже турбують. Гірше буває, коли налетить величезна хмара кусючої мошки — спасу немає від неї ні мені, ні коням. Швиденько одягаю штани та сорочку, виламую кущ полину і, відганяючи цих настирливих мошок, відчайдушно жену коні, намагаючись якнайшвидше відірватися від них. Та лиш коли з прогалини в посадці продув дорогу легкий вітерець, якось вдалося спекатися їх. Не менше ніж мухи та мошка влітку нам дошкуляють дроки та гедзі — ледь зазіваєшся, то одразу відчуєш пекельний укус, коні найбільше страждають від них, коли стоять, та на пасовиську.
Степ покраяний польовими дорогами, обсадженими по війні жерделями, кленами та акаціями. Не одразу навчився я орієнтуватися в розташуванні доріг та полів і точно, та, головне, вчасно приїздити саме туди, куди мене послав бригадир. У нашому колгоспі не було номерних полів, все іменували за назвами ярків та лощин, як і колись — “соняшникове поле за Богдасаровим лісом” чи “кукурудзяне поле коло Водяного”.
Ось я і доїхав до місця. “Тпру, стій!” — кричу я коням і вони слухняно зупиняються. Розгнуздую коней, хай хоч трохи посмикають травичку край поля. Але не випрягаю, бо ще не час. Дві ланки, душ по двадцять жінок у кожній, що зранку сапають на сусідніх ланах кукурудзу та соняшник, стомилися на сонці, стають серед довгого лану на відпочинок. Отже, я встиг вчасно — водоноси набирають воду до відер і поспішають з горнятками на лани. Коли жінки дістануться протилежного краю гонів, мені треба з бочкою бути вже там, щоби вони весь час мали питну воду.
Полєкарів яр
Жінки хвалять холодну водичку, на спеці п’ють дуже хутко. Вода в моїй бочці швидко закінчується, а ще й обіду не було — попереду довгий день. То ж доведеться їхати по воду до Полєкарового — так називають великий ярок, у якому колись наші односельці за старих часів загатили в степу великого ставка. Та греблю розмило, лишився тільки польовий колодязь, коло якого лежать великі, довбані з цілих стовбурів корита — щоб напувати колгоспні корови та коні, що їх пасли по ярах мої земляки Вітько Кутуза та Василь Чаброн.
Дорога до Полєкарового пролягає повз могилу, що височить на перехресті доріг. Могила розорана тракторами та засіювана кукурудзою і пшеницею. Казали, там хтось був похований, чи давній вождь якийсь, чи хто інший, в школі, на жаль, про те не розповідали. Ставилися в селі до могили з деякою повагою, вона була певним орієнтиром: “Коло могили”, “до могили, а далі — праворуч”, — казали у нас.
Чув, що по війні чи перед війною її розкопували археологи, але хто її насипав, чи знайшли що цікаве — ніхто не знає. Дуже хотілося мені знати, що ж там було.
Тож треба їхати по воду, а страшнувато — дуже вже крутий в Полєкаровому з’їзд до колодязя. Якщо дивитися на нього знизу, то ніби й нічого, та коли під’їдеш до нього — згори дух перехоплює відчуття небезпеки. Дорога прожогом спадає донизу стрімчастим схилом глибокого яру — коням теж страшнувато перед цим спуском, вони хроплять, не бажаючи йти далі, топчуться на місці. Ледь заїдеш на спуск, а підвода відразу ж починає підштовхувати коні униз, вони не можуть її тримати і біжать стрімголов донизу — лишається тільки довіритися долі. Та під кінець коні набирають такої шаленої швидкості, що іноді можуть і “понести”. А, не дай, Боже, коні спіткнуться на ходу чи підвода перевернеться — навряд чи тоді вдасться врятуватися! Спускання до цього яру, то велике випробування, лише найсміливіші та найодчайдушніші шибайголови, такі як Василь, вміють отак запросто з’їжджати підводою до того яру.
Решта ж з нас через шпиці задніх коліс, щоб вони не крутилися, пропихає та прив’язує добрячу дошку — “ставимо гальмо”, як ми кажемо. Та навіть з цим “гальмом” віз, напружуючи мої нерви, несамовито летів донизу, хоча, звичайно, вже не так небезпечно та швидко, як їхали сміливці. Але ж поки я приготуюся та спущуся до колодязю, вони вже й коні напоїли, і води набрали та назад їдуть. Таких безстрашних серед нас було не дуже багато, проте були. Кілька разів і я теж спробував з’їхати з цієї гори — з деяким острахом мені це вдавалося та більше я не хотів так ризикувати.
Набрав я води в Полєкаровому ярку, напоїв коні — коли коні хочуть пити, вони постійно хитають головою згори донизу, ніби кланяються. Привіз бочку з водою до місця, то тепер я вже маю повне право випрягати коні, бо вони притомилися — хай попаcуться та трохи спочинуть.
Веду коні до невеличкого сусіднього ярочку, в траву. Старі спокійні коні можна й так пустити на волю, а на молодші обов’язково треба накласти пута, тобто зв’язати їм передні ноги внизу, щоб вони не могли бігати, а лише стрибали. Інакше втечуть чи зайдуть так далеко, що скоро не знайдеш.
У полі
В кущах при дорозі чарівно тьохкає соловей, уздовж неї хутко бігають посмітюхи. Високо в небі тріпоче крильцями крихітний жайвір. Трохи далі над полем, часом цілком непорушно зависаючи в повітрі, плавно кружляє невеличкий яструб. Життя триває.
Яке різнобарв’я навкруги! Найбільше зеленого кольору — незліченна палітра приємних його відтінків.
Розпашіле повітря тремтливо гойдає безкрайнє яскраво смараґдове море пшениці, недавні дощі поступово згустили по схилу його колір до вилискуючого на сонці брунатно зеленого.
Праворуч вдалині площину поля виразно перетинає тьмяніюча темно-зелена, своїм затіненим боком близька до чорної смужка лісопосадки. Ліворуч — така прозора зблизька зелень висадженої поруч трохи пізніше кукурудзи на силос, легенько забарвлена жовтизною суріпки, в далекій низині змішуючись з серпанком обрію, набуває чарівного синювато-зеленого відтінку.
Куди не кинь оком, все навкруги зелене, і все — таке різне. І всюди-всюди навколо — чиста небесна блакить, що посеред літа поступово і невідворотно почне доповнюватися, аж поки він не стане пануючим, жовтим кольором стиглої пшениці.
Нестримно підіймається догори палаюче спекотне сонце. Коли їдеш ще рано вранці польовою дорогою, буває інколи в низині, поруч лісу чи ярку, втрапиш раптом в густу смугу настояного на степовому різнотрав’ї прохолодного повітря, що далі враз змінюється гарячим. Ні річки, ні ставка поблизу нема, дорога цілий час біжить догори — мабуть десь поруч волога підходить близько до поверхні землі і дерева жадібно пили її цілу ніч та й дихають тепер, а сонце ще не встигло випалити її.
Вранці, коли я йшов до роботи, здавалося, що вкрите легеньким серпанком небо обіцяло хоч трішечки прихмарений день, та ні, серпанок розійшовся і чистісіньке небо — блакитне-блакитне, лиш деінде маленькими купками височать на ньому ніжно білі пухнасті хмарки. Вони надзвичайно гарні та їх занадто мало, щоб хоч на короткий час затулити жорстке й спекотне сонце. Ще ранок, а що ж воно буде по обіді. Хоча би маленький вітерець — жодна хмаринка не рухається. Тільки ближче до виднокраю, вздовж нього небесна блакить, змішуючись з хмарками, котрих там більше, поступово переходить у тоненьку суцільну білувату смугу. Інколи деяким хмаркам все ж вдається якось зібратися до купи і заступити сонце — тоді хоч трошки можна перевести подих.
Нарешті вже дванадцята — обід, беру свою торбинку з харчами — мама поклала хліба, вареної в кожушках картоплі, солоного огірка та трохи копченого сала й цибулі, у високій пляшці — компот чи квас, а іноді й молоко. Корови своєї у нас не було, молоко мама купувала у сусідів — Січкарів. Дещо пізніше, серед літа, будуть ще й свіжі огірки та помідори, яблука та груші. Краю кишеньковим ножичком хліба й нарізаю сала, воно дуже добре — батьки його самі коптили вдома вишневими дровами, додаю картоплю, бенкетую сам. Поруч всі баби так обідають — стомлені сідають у затінку під посадкою, спочивають, їдять свій нехитрий харч. Бува хтось з них пригостить мене чимось смачненьким та й мама деколи кладе до торби пиріжків, сьогодні — з вишнями.
Іноді на лан за рознарядкою приїздила автолавка — баби обступали її, розглядали, може й купували щось, якщо, звісно, гроші були. У мене грошей не було, не було навіть гаманця. Та й, правда, нащо вони мені!
Обід минув, хоч-не-хоч стаємо до роботи — ще багато лишилося сапати на сьогодні.
Буває, часом, проллється дощ.
Налетіла злива — ховаюся під підводу, доки минеться. Мама вчила, що, коли їдеш в поле, то вдягатися треба обов’язково тепліше, ніж того потребує зараз погода в селі: “Ходиш у сорочці — бери в поле піджака, ходиш у піджаку — прихопи куфаєчку, бо у полі завжди холодніше та й погода частіше міняється, а як застане негода, тоді вже пізно буде про одежину думати!”
Жінки ховаються під мішки та клейонки. Від землі струменіє густа пара, літній дощ теплий та й падає він не довго. Хоч на якийсь час приносить таку бажану прохолоду, після дощу все навкруги веселішає, ніби умите чарівною водою. Не встигли ми обтруситися від дощу, а земля вже висохла. “Треба знову сапати”,— каже ланкова.
Десь по четвертій годині спека починає спадати і можна хоч трохи перевести подих. Годинника в мене, звісно, тоді не було, то ж, коли поруч не було когось з годинником, орієнтувався я в часі за сонцем. Якщо ти водовоз на полі, то маєш бути там доти, доки жінки не скінчать роботу. А сапали вони, здається, зі сьомої ранку до сьомої вечора, а то й пізніше, доки за ними приїде машина — тоді і мені можна було їхати назад.
Біля поварихи
Обліковець писав мені за роботу три чверті трудодня, тим, хто возив бригадира — цілого трудодня, а найбільше, якщо не брати до уваги трактористів та доярок, заробляв візник голови, адже робочий день у нього був уже зовсім ненормований. На трудодня тоді нараховували, здається, по три рублі тими старими, ще сталінськими грішми, які ми по закінченні місяця бігали випрошувати у обліковця на отримання в касі. Наприкінці ж року на мої трудодні комірник видавав мамі додатково дещицю пшениці та олії, а одного разу — дав навіть ще й маленького бідончика меду.
Якось мені довелося з тиждень возити бригадира, бо щось сталося з його возієм, та до голови пропхатися не мав ніякої змоги, бо батьки мої не були колгоспниками — батько працював на залізниці, а мама була домогосподаркою та ціле літо їздила сапати буряки до сусіднього радгоспу. Пізніше, коли я трохи підріс, дуже подобалося мені возити зерно з-під комбайну. Звісно, ми були там чорні від порохів, що викидав зі зерном шнек комбайну, та й розсувати зерно по кузову машини треба було дуже швидко, бо воно могло пересипатися через борт. Проте, як чудово було лежати потім на зерні обличчям до неба, поки машина їде до току, й вдивлятися у безмежну прозору блакить, що заворожує своєю бездонністю. Більш дорослим возив я й силос, закінчувати цю важку роботу часто доводилося майже опівночі, вже при мерехтливому світлі автомобільних фар. Але й заробляли ми там значно більше.
Малими ж ми особливо полюбляли возити куховарку. Виїжджала вона, зазвичай, на двох підводах, однією з них правив її помічник, який-небудь дядько Іван чи Микола, а другою — я. По наряді ми їхали до комори, брали там хліб, м’ясо, крупу, макарони чи картоплю, овочі та решту всього, що на сьогодні було потрібне куховарці для готування обіду. Складали все на вози поруч з посудом та казанами та їхали до польової тракторної бригади чи до якогось іншого майданчика на ланах — обідами тоді годували тільки трактористів та інших механізаторів.
Добре було й водовозові для куховарки — привіз їй воду та й чекай на обід. Та, все ж, найліпше було безпосередньо біля кухні. Бо водовоза по тому, як він воду залив до всіх казанів та бідонів, бригадир міг за потреби послати ще кудись відвезти воду. Якщо ж ти привіз куховарку, то, зась, — мусиш її і назад відвезти. Та й постійні обов’язки тут приємні: дров нарубати та до вогнища підкидати — ми привезли з собою вільхових та трохи дубових дров для багаття, зібрали хмизу на розпал, нарубали сушняку в посадці.
Знімаємо з підводи круглого стола. Просто серед поля поставили над вогнищами металеві триноги для величезних казанів. Куховарка тітка Галя, моторна огрядненька жінка, одягнена в довгу темно-синю сукню та барвисту волошково-помаранчову кофтину з біленькою, у квіточках хустинкою на голові, ріже овочі, порпається з ополоником коло розжарених казанів. Кипить, вирує казан під дерев’яною покришкою, куховарка чаклує над ним — готує борщ та картоплю з м’ясом. Часто вона варила супи та різні каші і макарони. Якщо не брали молока, на іншому багатті варимо чай. Треба, щоб все смачно вийшло, є дуже примхливі передовики — треба старатися.
Перед самою обідньою порою, якщо все йде гаразд і вона встигає з готуванням, куховарка почастує мене гарним обідом і м’ясця добрий шматочок дасть — жаліли вони нас, малих та худорлявих.
Та ось наїхали на машинах та тракторах механізатори, обід у них з другої до третьої години — бо вони ж працюють аж до дев’ятої години вечора, а то й майже цілу добу. Швиденько беруть собі алюмінієві чи поливані миски з борщем та й сідають їсти просто неба, розхвалюють, просять докласти, бо обід вийшов таки добрий, я ж сам вже спробував.
Від вогнищ тягнеться приємний запах димку, надаючи обідові неповторної польової принадності.
Закінчуємо обідати. Куховарка миє посуд. Ще трохи і ми починаємо збиратися.
Додому ввечері знайомою дорогою згори коні біжать порожняком веселіше й швидше. Спочатку треба буде все знову розвезти по своїх місцях, а вже потім вести коні до стайні на спочинок. Десь о восьмій-дев’ятій вечора, коли як, я заводжу коні до стайні та ставлю на місце, вішаю збрую на гвіздки, забираю батога зі собою та прошу конюха гарно нагодувати й оглянути мої коні, бо Муська сьогодні щось погано йшла. “Гаразд! — обіцяє конюх, — я подивлюся.”
Він огляне мого коня та засипле до ясел щойноскошеної трави, що її скинули дядьки з гарби перед стайнею. А я стомлений і задоволений собою рушаю додому. Треба швиденько повечеряти та ще й на вулицю до хлопців встигнути хоч на годинку побігти, посидіти на споришеві на кутку чи на дубах коло Коханів — цікаво ж, що там нового.
Завтра знову до роботи.
Скільки десятків років минуло з того часу, та, мов сьогодні, бачу я себе малого коло тих коней, згадую завжди з радістю. Хіба що, лише коли замислюся трохи…

© А.Івков, 2001

---

---

На головну сторінку

---