НЕВІДОМА

З мого Декамерону

У студентські роки я раз, а деколи й двічі на місяць їздив додому — до свого рідного села Дробишевого, до батьків на вихідний. Тоді у Харківському університеті, де я навчався, вільною від занять була лише неділя, а з відвідуванням занять було дуже строго — за прогули легко могли й відрахувати. Щоб і вдома побути й на лекції поспіти, я змушений був вертатися до Харкова вже в понеділок, потягом, що дуже рано — опів на четверту ранку відходив від моєї станції.

Їхав якось я отак до міста на першому чи другому курсі на самому початку жовтня, коли ночі стають холодними чи навіть крижаними, а дні поки що бувають такі на диво сонячні й теплі. Вдягаємося ми тоді ще майже по-літньому, хіба що інколи і дуже неохоче, куртку чи плаща беремо з собою. Тож я напівсплячий та змерзлий, увійшов поночі до вагону з бажанням якнайшвидше поставити на полицю торбину з харчами, що їх дали мені до міста батьки, й зануритися у сон. У міжміському поїзді були тоді лише вагони з сидіннями, мов у літаках і, як заведено, їх у цей час ще не опалювали, а втім, з холодної вулиці це не одразу зауважуєш. Напівтемний вагон був уже майже заповнений, та мені все ж вдалося віднайти два вільні крісла — щоб сісти біля стіни і швидше заснути. Хоча там може буде трохи й холодніше, проте менше турбуватимуть пасажири, що входять та виходять по дорозі. Звісно, була певна невигода й у тому, що між двома місцями бракувало бильця — його зламали і, виходило, саме тому тільки ці місця й лишилися вільними — однак вибору у мене не було.

Їхати мені треба було з чотири години. Молодий та в міру легковажний, тоді я легко засинав одразу ж, як тільки моя голова притулялася до якоїсь опори. Наприклад, у літаку я ввечері чи вночі завжди засинав, ледь той вирулював на злітну смугу, і прокидався, аж коли шасі торкалися до землі та двигуни починали гудіти, гальмуючи біг літака аеродромом. Скажу, що й тепер, коли треба, я ще здатен дуже скоро задрімати, проте, звичайно, вже ж зовсім не так безтурботно.

Простягши з насолодою ноги, вже через хвилину я міцно спав, зручно вмостившись у кріслі та вкрившись плащем. Трохи зігрівшись, потім я часом перевертався уві сні, визволяючи стерплу частину тіла, та підсовував під себе поли плаща, рятуючись від холоднечі — було в моєму “барлозі” не так вже й кепсько.

Примарилося чи почулося мені, що з протилежного від холодної стінки вагона боку до мого плеча лагідно прихилила голову гарна дівчина. Мабуть, вона теж верталася від батьків до навчання. Жвавий розум — може це була парубоча підсвідомість, адже я ж мав міцно спати — хутко почала малювати пречудові картини, такі привабливі й бажані.

Схоже, чуття догідливо малювало те, чого не могли розгледіти очі — поставала вона стрункою і вродливою, виразність правильних і ніжних рис її гарного обличчя підкреслювали тоненькі смужки брів над мрійливими, чарівно глибокими очима, пухкі тремтливі губи, здригаючись іноді від подиху, розпливалися маґічною посмішкою.

Я відчув, що їй холодно, не без побоювання, спробував і її обережно накрити своїм плащем — делікатно, намагаючись не стривожити, легенько прихилив під плащем її боком до себе та підклав руку їй під голову і сам трохи пригорнувся до неї. На дивовижу, дівчина моя анітрохи не опиралася, а, навпаки, повернувшись набік, легенько притулилася до мене і поклала голову мені на груди. Зробилося мені дуже солодко, нібито якесь тепло оживлено заструменіло через мене, зігріваючи все єство.

Довго спати без зміни положення в такому кріслі нема як, бо рука скоро заклякає. Боячись сполохати її, мов якусь райську пташку, я лиш іноді поправляв плаща на ній та обережно ворушив своє затерпле тіло, коли вже несила було витримувати. Може й випадково, рука моя зачепила ніжну шовкову сукню. Я легенько погладив її дивовижно похилисте плече, мандруючи поволі далі, рука зсунулася в прірву її вишуканої талії, неквапно випливаючи з якої, з насолодою пестила стрімкий схил її стегна. Тонесенька тканина привабливо ковзала під долонею по зграбному тужавому тілу, крізь матерію так гостро й виразно чулися ніжність і гладкість її оксамитової шкіри.

Здається, тендітне дівоче тіло голубливо відгукнулося на мої пестощі — вона щільніше притулилася до мене всіма вигинами свого лагідного й гнучкого тіла, обважніло схилилася, я би, навіть, сказав, звалилася на мене всім своїм тілом. Ніжно притиснувшись, м’яке й розслаблене, воно огорнуло всього мене своїм чарівливим теплом. Та мені було зовсім неважко, навпаки, це був такий милий обволікаючий тягар. Здавалося, що вже не лише я її, а й вона обійняла мене. Та насправді вона не робила нічого — просто спала. Її чарівні пружні груди м’яко й приємно тиснули на мене, спричиняючи таке пришвидшене серцебиття, моя рука наївно лежала коло них, таких тугих і таких поступливих. Навіть випадковий дотик до чиїхось дівочих грудей миттю пронизував мене, а тут дівчина була в моїх обіймах — я, навіть здригнувся, мов мурашки пробігли усім моїм тілом. Вона була поряд, в моїх руках, безмежно приваблива і така загадкова.

Я раював, до останку розчинявся в цих розкошах — її рука в моїй долоні, гладенька й м’яка, іноді відгукувалася тихенько на мій легкий потиск. Не маючи забагатого досвіду спілкування з чарівною статтю, я не міг збагнути химерність і дивовижну неймовірність того, що відбувалося. Оця невідомість, невизначеність, неправдоподібність бентежили мене, загострювали відчуття, що володіли мною. Дотик цнотливого дівочого тіла, лагідного й тремтливого, я відчував навіть кінчиками ребер, так близько вона була до мене. М’яке духмяне волосся приємно торкалося до мого обличчя, її рівний і свіжий подих віяв запашним теплом.

Я бачив, що мої слабкі рухи деколи викликали наростання в ній певної внутрішньої тривожності, що непокоїла мене, тому сторожко тримав її на руках, пильнуючи її сну. Боячись хоч краплю поворухнутися, щоб не спинити це майже казкове диво, я нічим не хотів полохати її блаженний сонний спокій. Я втратив відчуття часу, невинні пестощі і райська чуттєва насолода цілковито заполонили мене. Мою свідомість, розм’якшену силою вражень та зморену втомою, глибоко поглинуло медове забуття сну. Я навіть не припускав, що цей найчарівніший сон, прекрасний і чистий, може колись скінчитися — бо нізащо не хотів прокидатися.

Та тут поїзд брязнув на стрілці, хтось закашляв й голосно заговорив до сусіди і я відкрив нарешті очі. Ми під’їжджали вже до Харківського вокзалу, залитий стрибучими іскристими сонячними променями вагон, схоже, вже давно не спав.

Здригнувшись, вона ворухнулася й приголомшено повернулася до тями. Чиста шляхетна істота зніяковіло підвела на мене дивовижні оксамитові очі. Її гарне привітне обличчя було стурбоване тим, що сталося — видно було, що їй було гарно, але вона не могла збагнути, що трапилося і як же це вона собі дозволила. Неймовірність того, що відбувалося, вразила її ще більше, ніж мене, й вона швидко відвернулася соромливо на інший бік, нібито продовжуючи свій сон. Звільнившись від плаща, вона наразилася на холод і трохи здригнулася. Але люди і сонце вже нагріли повітря у вагоні, та й надворі потеплішало, то їй не було аж так холодно.

Навряд чи вона могла б тепер заснути, в усім її тілі відчувалася напруженість і штучність. Вона нічим не видавала свого знання того, що відбулося, а я не наважився одразу привернути до себе її увагу, бо якийсь час теж почувався, ніби схоплений на гарячому.

Дуже вже хотілося мені зазнайомитися з моєю невідомою супутницею, та я побоювався, що одне недоладне слово може зруйнувати делікатну ситуацію, порушити її спокій чи викликати відразу.

Поки я ошелешено міркував над усім, що сталося, потяг вже став на кінцевій станції Харків-Левада. Струнка й вродлива, вона рвучко встала й вийшла — її спритне тіло в ошатній крислатій сукні стрімко й граціозно полинуло до дверей. На виході з салону вона на мить озирнулася і загадково всміхнулася мені. Я вхопив речі і, мов навіжений, став пхатися до виходу, намагаючись наздогнати її, та даремно — у проході вже стояли дуже багато людей, а до сусідньої колії прийшла електричка, і я так не міг відшукати її у натовпі, що швидко вповзав до міста.

Ми, чоловіки, мабуть, зроду приречені марити про незбутнє — певно, дівчина і була саме тим дивом. Уявляєте, як я хотів продовжити цю чудесну подію, та з тугою бачив, що це, на жаль, було неможливо.

Не зустрів я її і згодом, хоча щоразу сідав до того самого вагону. І таких чарівних пригод у мене більше вже ніколи не було.

Я легко прокидаюся і майже ніколи не пам’ятаю своїх снів — якби я не чув від вчених, що сни сняться завжди, то думав би, що вони не сняться зовсім.

© А.Івков, 2001